Доповідь єпископа Віталія Кривицького під час 19-х Успенських Читаннях на тему “Впізнавати красу і долати байдужість”
“23 вересня мав нагоду і радість брати участь у 19-тих Успенських Читаннях на тему “Впізнавати красу і долати байдужість”, з відповідною доповіддю” – пише нащ ординарій на особистій сторінці у мережі Facebook.
єп. Віталій Кривицький SDB. Повернення загубленої краси
Дитина грає на березі моря. Створює з піску дивовижні фортеці, прикрашає їх, навіть щось розповідає про життя цього піщаного міста. Ми долучаємося до дитини, разом з нею додаємо піщаному замку краси і розкоші.
І нам це навіть вдається.
Але ось морська хвиля раз, потім другий сягає до нашого прекрасного містечка, сонце і вітер довершують справу, якесь створіння проходить неуважно повз – і від краси нашої гри та праці не залишається геть нічого.
Дитячий досвід стверджує: людині притаманна можливість створити щось прекрасне. Але прекрасне занадто легко зникає. Бо прекрасне не тривке, і якщо його не захищати, не берегти, не створювати для прекрасного спеціальні умови, воно зникає.
Цей досвід залишається в пам’яті, кличе людину вперто відтворювати те, що колись вже зникло під тиском океанічної стихії. Всупереч тому, що краса є миттєвою і крихкою, ми відтворюємо її, шукаємо її, позначаємо її, як одну з найвищих цінностей. І плачемо, коли вона зникає. І здригаємося всією всепланетарною спільнотою, коли в полум’ї гине щось, що стало символом краси і вічності. І не вагаємося жертвувати коштами, призначеними на хліб насущний, аби тільки повернути і відновити пам’ятку – знак присутності краси серед нас.
Без краси нема культури – тієї культури, якою позначена і в яку перетворюється всяка людська – підкреслюю, людська! – дія. Без культури і культурного простору немає людини, тої, яка є трансцендентною зі своєї природи. Разом з людиною культура і краса мають невід’ємний трансцендентний аспект. Культура (також слово cult) з лат. cultivare – “обробляти землю” – завдання, до якого сам Бог покликав Адама (Бут 2). Людина творить культуру і розпізнає прекрасне через божественне одкровення.
І культура, і розпізнання краси є і залишаються притаманним лише людині. Це її діалог з Творцем, це її відгук на завдання, які отримала від Нього ще в Едемі.
Створення культури і розпізнання прекрасного є відповіддю вигнанців з Едему, тією відповіддю, яка на жаль не прозвучала в трагічний час Першої Руїни. Тоді замість прекрасного – гармонії, обрано було спотворення, як власний внесок у історію людства. Тому тепер в темряві навпомацки пробираємось до втраченої Вітчизни, через створення культури і розпізнання прекрасного – нехай лише на момент, нехай без досконалості, нехай, «як через мутне скло».
Відібрати культуру і спотворити красу означає деформувати людину в самій її істоті. В ХХ столітті це довели ті, хто почувши слово «культура», хапалися за свої револьвери, ті, хто висаджував в повітря храми, спалював ікони, рубав на дрова органи; ті, хто сотнями і тисячами відправляв на знищення в концтаборах поетів, письменників, митців, режисерів разом з сотнями тисяч тих, хто вмів цінувати культуру і красу не менш, ніж кусень хліба, нафту, вугілля і осягнення економічних гараздів. Бо людина, що знає красу і культуру, назавжди залишиться непідкореною і непідконтрольною, а тому небезпечною для тиранії і диктатури.
Доки людина створює культуру і живе у культурному просторі, доки людина розпізнає прекрасне, доти вона залишається трансцендентною, залишається відкритою на спілкування з Богом, залишається вільною і автентичною.
Культура і краса є людською відповіддю у діалозі з Богом, який з волі Божої не переривається, а водночас тугою по втраченому Едему і спонукою повернутися до Небесної Вітчизни. Ані в культурі, ані в красі немає явно вираженого прагматичного аспекту. Але все, що є прагматичним втрачає сенс і зміст, якщо опиняється поза культурою і красою. Саме тому в минущості прекрасного, як і в крихких здобутках культури, маємо своє людське опертя для дарів благодатної віри і надії. Що більше, краса сама по собі стає знаком надії, яка мотивує людину бути людиною, а значить шукати і знаходити те, що є невидимим – тобто Бога. Так культура і краса – знаки віри і надії – відкривають людину до любові. Дарувати красу, завжди було проявом дієвої любові.
«Берешит бара Елогім…»
На початку Бог Словом Своїм створив красу – сукупність створеного світу, досконалого в кожному елементі. В цій красі Бог створив людину задля розкоші спілкування в любові через розпізнання і споглядання краси, щоби людина плекала Всесвіт – створювала культуру. Через гріх людини в світ увійшла смерть – жах і спотворення. І сум за втраченим Едемом. Історія людства від того часу є намаганням зберегти прихований спомин про розкіш первинного стану, розпізнати рештки минулої краси та навчитися її відтворювати. Хоча і не досконало, але відтворювати те, що лишилося у минулому – і через те все більше стверджувати себе, як Людину-яка-повертається, як людину метаної – навернення.
Знаком повернення, повноти метаної, стає зустріч потворного і прекрасного в образі Раба Ягве. Момент Голгофи – жахіття і краса найвищого подвигу подолання гріха і смерті, зустрічі впритул як з пеклом, так і з поверненим Едемом. Від цього моменту віднайти себе і світу во Христі – во Христі Розіп’ятому і во Христі Воскреслому, означає створення культури і розпізнання краси. Від цього моменту ми вже не шукаємо зразків у минулому «золотому віці» гармонії форми і сутності. Наше обличчя звернене до майбутнього, яке наближається, якого очікуємо і сподіваємось. Відтепер наша культура і краса є стрімким рухом до Плероми – Есхатологічної Повноти. Есхатон диктує закон і право культури. Есхатон є одкровенням краси і здобуттям прекрасного. Відтепер створення культури і розпізнання краси є тріумфальною тугою християнського МАРАНАТА.
Отож, нехай кожна людина скаже МАРАНАТА! І кожна тварина, і цілий Всесвіт –
«Бо створіння очікує з’явлення синів Божих, бо створіння покорилось марноті не добровільно, але через того, хто скорив його, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла.» (Рим 8, 19 – 23).
Ми врятовані надією, – каже Апостол Народів.
Краса врятує світ, – каже великий письменник-пророк Достоєвський.
В годину постправди, коли коливаються підвалини існування людської душі, шукаємо надію і знаходимо красу, шукаємо красу і знаходимо надію.
В годину, коли масова культура за допомогою новітніх технологій залишила нас без Золотої Троянди ексклюзивної культури – бо все йде в тираж, все стає репродукцією, все стає пластиковим кітчем, – коли конвеєр, що продукує масову біжутерію, став фрустрацією для розпізнання тої неповторної краси, що є відблиском Єдиного, в цю годину інколи здається, що повернення вже не буде. Що шанс втрачений назавжди. Що на вимогу корпорацій і золотих тельців людина наново відріклася від того, щоби бути Дитиною Безмежжя – Дитиною Найвищого. Вона погодилася з тим, щоб стародавні ікони, що були написані з тугою про втрачений Едем – назвати витвором мистецтва, збирати оплески під час виконання духовних творів, поза богослужіннями, а церкви перетворити на так звані «храми культури», відірвані від першоджерела. В годину, коли тріумфує культура шлунку, коли вічна ненаситність серед надмірного благополуччя плачеться про «зубожіння» і не дає побачити ані голодних, ані скорботних лазарів, що бідують при наших порогах, коли зубожіння руйнує саму людину – вінець Божого творіння, де шукати оновлення надії – як розпізнати красу там, де її вже нема?
Світ тероризму, хижих маніпуляцій свідомістю, гібридних війн.
Світ палаючої тайги і джунглів Амазонії.
Світ цинічного нехтування культурою і красою.
Світ, в якому «зовнішні пустелі примножуються задля того, що внутрішні пустелі стали правдиво безмежними, – цей світ потребує одного: навернення. Так стверджує Папа Франциск. І далі говорить: всі християни мають потребу в екологічному наверненні. Здійснення покликання бути тим, хто оберігає Боже створіння, – це найсуттєвіша частина благочестивого життя, ніяк не факультативний або вторинний додаток до християнського життя. (Laudato Si’, 217)
«Бо створіння очікує зявлення синів Божих…» З надією, з зітханням…
Повернути красу в світ творінь Божих. Повернути красу. Це тут і тепер вимагає від нас не переоцінки здобутків минулого. Пошук краси, відтворення надії рятування світу через прекрасне, це навернення всієї своєї особи туди, звідки стрімко і невпинно надходить оновлене Царство Воскреслого Бога. Повернути красу самій людській натурі, щоб все що робитиме, мало тепер позитивний відгук самого Бога. «І побачив Бог, що все воно було добрим» пор. Бут 1,31 (нехай навіть не у Його абсолютних мірках). Це розпізнання нової культури і нової краси в жагучому МАРАНАТА.
Чи ми готові до цього тут і тепер?
Ні. Не готові. Але це не кінцевий вирок.
Сьогоднішня людськість найбільш нагадує мені того хлопчика, Бартоломео Горрелли, якого прислужник виганяв з різниці церкви в той час, коли до літургічної відправи готувався отець Джованні Боско. Вуличник не мав того, що було необхідне для Божого Служіння, бо був брудний і не знав як поводитися. Але майбутній святий, Дон Боско зупинив прислужника, покликав хлопця і почав шукати у ньому проявів культури:
• Чи вмієш читати? – Ні.
• Чи вмієш молитися? – Ні.
• Чи маєш батьків? – Ні.
І знову: ні, ні, ні. Тоді запитав – і це запитання народило новий день в християнській педагогіці і нову Чернечу Конгрегацію в Католицькій Церкві:
• А вмієш свистіти?
• Звичайно! – вигукнув той. Який хлопець не має принаймні азів цього мистецтва.
Добрий початок. А домашнім завданням тоді було привести на завтра своїх друзів, таких самих розгублених і позбавлених внутрішньої і зовнішньої краси. І він зробив це, бо не був відкинутим, бо заясніла у ньому надія, а згодом разом з нею – віра і любов.
Здається сьогодні ми найбільш потребуємо правильно поставлених запитань, нової просвіти і нової педагогіки – педагогіки надії. Педагогіки під закликом МАРАНАТА. Педагогіки повернення до краси і культури.
І здається, що свистіти ми ще не розучилися, – добрий початок!