26 лютого 2020 року – Попільна Середа, що розпочинає Великий Піст.

Разом з усією Церквою ми розпочинаємо період великопісного покаяння. Протягом сорока днів ми готуватимемо наші серця до найбільшого свята Страстей, Смерті й Воскресіння Христа, Котрий цими спасенними подіями примирив світ з Отцем.

26 лютого 2020 року – Попільна Середа, що розпочинає Великий Піст.
В цей день є обов’язок суворого посту. Утримуватись від м’яса зобов’язані вірні, що досягли 14 років, натомість обов’язок суворого посту зобов’язує вірних від 18 до 60 року життя, які не мають медичних протипоказань.
Під час Великого Посту в нашій парафії відправлятимуться покутні Богослужіння: Хресна Дорога та «Гіркі Жалі».

Служби Божі у Попільну Середу відправлятимуться за таким розкладом:

7:30 – українською мовою
9:00 – польською мовою
18:00 – українською мовою

В житті людини радість і моменти щастя чергуються з хвилинами поваги і смутку. Такий об’єктивний порядок життя. Еклезіаст нагадує, що на все є слушна хвилина під небом: є час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати, час мовчати і час говорити (пор. Проп. 3,1-8).

Від сьогодні, Попільної Середи, Церква входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – у Великий Піст. Цей час призначений для глибшого замислення людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїми стосунками з Богом і ближніми. В католицьких храмах у перший день Великого Посту, під час богослужіння, голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нам чогось коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16).

Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29). Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем. Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: «Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих». Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стає обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде разом з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу». В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6,16-18). Не буде перебільшенням сказати, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких «офіційних» обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які він бажає і в спромозі виконати.

Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких – речах як телебачення, інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом. Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви.

Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається «у тайні» (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.

о. Володимир Кусьнєж, ecclesia-catholica.org.ua

Джерело: CREDO