Великопісні реколекції під проводом єпископа Віталія Кривицького. 5-7 березня 2021 року, кафедральний собор святої Софії, Житомир

День 1
Бут 37, 3-4. 12-13а. 17б-28

Євангеліє Мт 21, 33-43. 45-46

Великий піст – це чудовий час для реколекцій, оскільки дух, у якому ми зараз живемо, спонукає нас до певних змін. І, звичайно, ці зміни не відбудуться, коли людина насправді переживає піст не як обмеження, відречення від чогось, а як своєрідну дієту, таке урізноманітнення своєї їжі або якихось інших речей. Трохи більше людина може осягнути, коли насправді береться за те, щоб у цілих пошуках Великопісних знайти гріхи, ці недоліки, які не бачила, можливо, ще кілька місяців тому. Ті гріхи, які є прикритими, але при допомозі Бога можемо це зробити. Можемо їх в собі віднайти, можемо з’ясувати це питання, щоб покаятися і більше до цього питання не повертатися.

Але я хотів би запросити вас піти дещо далі, щоб ви захотіли під час цього Великого Посту розпізнати нереалізовані Божі плани щодо нашого життя, нехай ці реколекції нам допоможуть. Задати собі це таке складне запитання, бо, насправді, ми не завжди його собі задаємо, йдучи, може, за спокусою злого духа, який скаже: «Ти маєш бути таким, який ти є. Ти є кращим за сусідів. Ти не маєш нічого у житті змінювати, бо, подивися, ну майже вже святий. Все гаразд». Але та ж людина, тобто кожен із нас, навіть у такому випадку, коли навіть може бути практично без гріха, осягнути, виконувати Божі заповіді, бути майже без гріха, ну бо немає людини повністю без гріха, але можна бути людиною безплідною. Безплідною у плоди Царства, про що говорить Ісус у сьогоднішньому Євангеліє. Щоб це краще зрозуміти, маємо згадати історію Йосифа Єгипетського, але правильно сказати, що перше читання говорить нам про його братів. Оскільки у цьому читанні ми не почули сьогодні жодного слова, яке б сказав той самий Йосиф, але ми чули багато слів та вчинків, які вчинили його брати. Це читання про тих братів, які є закриті на Божі задуми щодо їх родини. Давайте спробуємо собі уявити, якби вони не зробили того, що зробили – про що ми читали у першому читанні. Якби вони якось перебороли свою знеохоту, можливо, ненависть до брата, лишили його в живих, він би залишився у цій родині, то питання – мав би Ізраїль колись, у час голоду, йти до Єгипту, щоб шукати там хліба. Єгипет так само переживав цю скруту, так само переживав голод, але там жив Йосиф. Тобто це він розпізнав, що треба зробити, щоб не пережити у своєму часі голод. Якби це ж відбулося в Ізраїлі, чи не інакше б пішла його історія? Треба сказати, що так. Але повернімося ще раз до цієї ситуації, яка відбулася, щоб краще її зрозуміти. Мало мати братів – це є певний дар. Братів, сестер, хоча часом буває так, що вони між собою не ладять, але це є певний дар. Але є ще друга сторона. Можна отримати другий дар – коли ми вміємо братів і сестер прощати. Що мав вибачити у свій час Йосиф своїм братам? Перше – що вони його зненавиділи. Перше читання говорить так, що вони зненавиділи його, вони були заздрісні щодо нього, але зненавиділи його і не були спроможні (так говорило читання) мирно з ним говорити. В дужках або на маргінесі. Давайте згадаємо ситуації, можливо з нашого родинного життя, суспільного життя, коли є люди, з якими ми не спроможні говорити мирно. Є такі люди? Перше читання говорить про причину цього, яку ми інколи навіть боїмося собі усвідомити. Писання говорить, що цю людину, тобто Йосифа, у той час брати зненавиділи. Спочатку це була неспроможність мирно говорити, а потім – всі ці події, про які ми прочитали. Вони віднайшли той час, коли були особно, разом. Вони використали цей час, щоб його, як ми почули, обдерти, роздягнути, вкинути його в яму. У той самий час вони зібралися поїсти, але я так собі міркував над цим уривком і не побачив, що вони так само щось кинули Йосипу, бо людина, приречена на смерть, вона, правдоподібно, вже голоду не відчуває. Навіщо його годувати? А потім продали у рабство, а це є така смерть повільна, бо ніколи не знаєш, коли можеш закінчити своє життя. Якщо не сподобаєшся своєму панові, ну то закінчення прийде у будь-який час, а це розтягнуто і в історії. Звичайно, ситуація відбулася інакше. Йосиф віднайшов себе у далекому Єгипті. І потім прийде такий час, коли перед ним постане завдання простити своїх братів. Чи можна простити таких нелюдів, які таке зробили? По-людськи, хтось каже, що ні, неможливо, але…

Професор біблістики Андіан Шенкер, він є професором Фрібурзького університету, пише такі слова: «Причиною того, чому Йосиф пробачає своїм братам, не є його брати самі по собі або зміни їхніх почуттів. Але Боже провидіння, яке, завдяки Йосифові, зі зла творить добро. Йосиф пробачає своїм братам не тому, що вони цього заслуговують, але тому, що Господь Бог цього достойний». Коли у нашому житті постане питання, чи комусь пробачити якийсь гріх, якусь провину щодо нас, задаймо собі питання, чому це робимо. Задля цієї людини, задля якихось відносин з цією людиною чи просто тому, що Бог достойний такого нашого рішення, бо Він же чує молитву, яку ми заносимо до Нього кожного дня і навіть неодноразово. Боже, пробач мені мої гріхи, як я пробачаю моїм боржникам. Або у зворотньому напрямку: не пробачай мені, якщо я не пробачу.

Чому Йосифові це вдалося? Святе Письмо відкриває нам цю правду. Святе Письмо – неначе такий приспів, антифон, повторює такі слова – «а Бог був із ним». Давайте спробуємо перенести ці слова і уявити, що тоді, коли брати його зненавиділи, Бог був із ним. Коли вони його схопили і вкинули у ту яму – Бог був з ним. Коли Йосифа продали у рабство – Він і далі був з ним. І так протягом цілого життя.  Йосиф дозволив, щоб у його житті певні дари, які дає йому Господь, примножувалися, розвивалися, вони приносили ще свій плід і для нього самого, для його дороги спасіння, і, звичайно, для людей, які будуть з цього користатися – ті самі брати, які прийдуть і попросять хліба.

Сьогоднішнє Євангеліє говорить нам про ситуацію якихось виноградарів, але не йдеться у цьому випадку про якісь питання аграрні, економічні. Йдеться про збільшення якогось певного плоду, на який господар має право розраховувати. Яка найбільша проблема була тих людей, цих виноградарів, які не приносили відповідного плоду? Тобто вони не вміли користуватися тим, що їм дає Бог. У цьому випадку будемо говорити – конкретна людина, господар цього виноградника, але ми розуміємо, що йдеться про речі Божі. Вони були прототипом, символом фарисеїв, які мають поруч Ісуса, який говорить про Месію, говорить про спасіння, але сьогодні його не приймають. І тому у цих фарисеях, про яких говорить сьогоднішнє Євангеліє, воно говорить про них і, можливо, нас, які живемо через 2000 років після цих подій і можемо бути часом дуже близько Бога. Він, може, зробив дуже багато діл у нашому житті, але ми не хочемо приносити плід, тому що займаємося чимось іншим. Нам навіть здається, що у нас є плани на життя, придумали, як розрахуватися з посланцями цього господаря виноградника, але в певний момент воно все розпадається і все одно слово Господнє буде цим останнім. І слова Ісуса важливі у цьому Євангеліє, бо Він говорить про будівництво. Він говорить, що є, насправді, нерозумними, глупими люди, які добрий камінь, який можна поставити каменем наріжним, вважають непотрібним і викидають. Саме про це було сьогоднішнє Євангеліє. Фарисеї є тими людьми, які не вміють розпізнати, хто є потрібним для їхнього спасіння, вони відкидають того, хто може стати фундаментом їхнього життя. Як тепер, у житті дочасному, так і у вічності.

Добрим прикладом, щоб ми зрозуміли, як розвивати певні плоди у нашому житті, певні дари, є святий Йосиф. Ми переживаємо його рік. І, звичайно, під час наших реколекцій, ми будемо багато говорити про нього. Сьогодні я хотів би зосередитися над двома речами, які говорять про нього: його ім’я і його фах.

Що означає ім’я Йосиф? З арамейської – «хай Бог примножує, збільшує». Що має примножити Бог? Те, що Він дав, тобто ті дари, які вже були дані. Він може це примножити, Він може допомогти людині, щоб цих плодів дійсно було більше. Засновник руху Opus Dei Хосе Марія Ескріва говорить такі слова: «Бог до святого та смиренного життя Йосифа додав, якщо можна так сказати, життя Діви Марії та Ісуса, нашого Господа». З одного боку, Йосифові з його фахом можна було б так спокійно прожити до кінця його життя. Говориться, що правдоподібно він міг вже мати одну родину раніше, його дружина могла померти і це часом дає відповідь, чому Ісус потім буде мати братів і сестер, які є серед нас, як говорить Святе Письмо. Це могли бути і не двоюрідні, троюрідні сестри та брати, це могли бути рідні з боку Йосифа, можливо. Він міг би провадити спокійне життя до того моменту, коли прийняв у своє життя Богородицю і разом із нею – Ісуса, який мав народитися. Деякі люди, які в житті переживають великі справи, виконують якусь певну місію, часом кажуть, що якби вони знали, що їх чекає, чи вони б не відмовилися. Якби можна було б повернути час назад, чи вони б не відмовилися. Хтозна, чи Йосиф мав колись такий неспокій у своєму серці – не знаємо. Зустрінемося з ним – розкаже нам більше. Але насправді життя його стало дуже неспокійним після того, як він дозволив, щоб дари, які дав йому Господь, примножувалися, щоб він йшов далі. У житті святого Йосифа і Йосифа Єгипетського, якого ми раніше згадали, є певні паралелі. Наприклад, обидва були знавцями у снах, тобто могли розпізнавати сни. Хочу підкреслити: вони не знали якусь бабцю або якого чаклуна, до якого можна піти і запитати, що це мені наснилося. Ми часто так зустрічаємося і люди питають: «Отче, що це мені наснилося?». Дуже багато речей можуть бути з цим пов’язані, але вони вміли розпізнавати сни конкретно у своєму житті. Це зовсім не означає, що якщо знайшлося таких два, то тепер кожен інший свій сон може перекласти на життя. Часом страшно навіть буває, правда? Але часом є можливість через сон відкрити Божу волю. І перший, і другий – це люди, які знають Бога, знають Його слово і вони можуть співставити цей сон і слово Бога, яке почули.

Один і другий Йосифи мали батька Якова. Принаймні так про святого Йосифа говорить Євангеліє від Матея, бо Євангеліє від Луки називає батька Йосифа Елі. Хто з них був правдивий – знову, коли будемо на небесах дізнаємося. Дай Боже зустрітися нам зі святим Йосифом. Є така гіпотеза, що міг мати, можливо, двох батьків, один із них раніше помер і тоді другий його просто всиновив. Йосиф Єгипетський колись нагодував Ізраїль, ізраїльський народ, своїх братів разом із батьком звичайним хлібом. Тобто врятував їх від голоду. Годувати цілий світ, тільки б захотіли прийти до нього. І ми, які сьогодні в храмі, тут, біля цього Божого вівтаря маємо можливість причаститися, тобто прийняти Ісуса, який годує нас на кожен день нашої духовної боротьби, нашого життєвого шляху.

Обидва Йосифи були відкриті на Боже провидіння. Як у випадку Йосифа Єгипетського ми говорили «із ним був Бог», так само у випадку Йосифа, обручника Пресвятої Діви Марії, ми знаємо, як Він його неначе випереджав, як Він допомагав йому вирішувати певні життєві ситуації, як Він його провадив.

Ще один момент, про який дуже важливо сказати – це його фах. Чим займався святий Йосиф? Традиційно ми знаємо, що він був теслею, столяром, обробляв дерево. Але говорячи так, зводячи лише до дерева, ми дуже звужуємо компетенції цього святого. Нам треба згадати слово, яке використовується як «тесля» зі Святого Письма. Звичайно, говориться про Ісуса, що він був сином теслі, пов’язуючи його зі святим Йосифом. В цьому випадку використовується грецьке слово «тектон» (гр. τέκτων). Повертаючись до давньогрецької літератури, згадуючи таких письменників, поетів, мислителів як Гомер, Софокл, Піндар, треба почути їх вухами це слово «тектон», а воно означало «тесля, будівничий, знавець будівельної справи, зокрема будівництва човнів та кораблів». Не можна співставляти виготовлення звичайної домашньої швабри або табуретки з виготовленням корабля. У другому випадку це вже висока інженерія. Також говорили, що «тектон» може бути лікарем, цілителем, творцем, майстром. Подібне ми маємо і у єврейському середовищі, в такому розумінні, бо це саме слово звучить арамейською як «нагар» і має подібні значення, але також означає, що він міг бути фахівцем обробки твердих матеріалів. Це могло бути дерево, міг бути камінь, це могло бути навіть залізо. У чому найбільше – важко сказати. Крім того, Талмуд (коментар до Святого Письма, яким користувалися і користуються сьогодні юдеї) говорить, що «нагар» – це мудрець, вчений і у деяких моментах, коли була невирішена ситуація, могли закликати серед людей, чи є серед них тесля, син теслі, який може вирішити цю ситуацію. А якщо ситуація була не до вирішення, то говорили інакше – що навіть тесля, син теслі це завдання вирішити не можуть. Говорячи про слово «нагар», воно було дуже близьке для людей того часу і коли вони почули, що Ісус є сином теслі, то мали зрозуміти це зовсім інакше, ніж ми розуміємо це сьогодні.

Ще один дуже важливий момент з цим пов’язаний – він мав бути фахівцем обробки твердих матеріалів. Для нас це зрозуміла справа: є людина, яка працює, яка має план на сьогодні. Бути обробником цих твердих матеріалів – це дещо більше, ніж розуміємо ми. Коли ми говоримо про камені, про будівництво, про інженерію, ми говоримо про будівництво чогось, що може залишитися навіть на віки. Так цього року ми обходимо ювілей освячення цього храму – 275 років. Це є чимало, він так довго простояв, ці стіни так багато пам’ятають. Але якщо ми повернемося до юдейського світу, в якому зростав Ісус, то це були люди, в генах яких був народ напівкочівний. Вони не засиджувалися дуже часто на одному місці. Вони мандрували, часом їх виганяли зі свого місця. Це люди, які вкладали, звичайно, свої сили у мури, в домівку, в якій вони жили, але ці люди знали, що треба ще вкладати в одну справу, яка є часом не менш твердою, непридатною до обробки. Я тепер кажу про будівництво відносин і конкретно будівництво сімейних, родинних відносин. Вони так само часто бувають складними. Коли є маленька дитина, то ніби з нею є легко, є певні важелі, якими можна її зацікавити. Коли ця дитина стає підлітком – починаються проблеми у батьків, у вчителів, може в катехизаторів часом. Всі ми через це проходили, але, треба сказати, у самих підлітків з’являються проблеми з їхніми батьками, бо вони хочуть жити. Ми завтра будемо про це говорити, як цю свободу вибору не програти і не стати таким марнотратним сином, про якого буде завтрашнє Євангеліє.

Отож, Йосиф мав, як кожен інший батько, чоловік, стати тим, хто буде будувати родину як те, де менше рахуються зовнішні мури, а рахуються внутрішні відносини. Деякі люди говорять, що не мають часу один на одного, тому що вони будують собі новий дім. І собі так говорять, що от ми побудуємо собі цей дім, а потім матимемо час на себе. Ну а тепер треба заробляти гроші, відома справа. Знаю такі ситуації, коли люди будували великий дім, гарний, багато кімнат, і після того, як вони з малесенької своєї квартири перейшли до цього дому, кожен пішов до своєї кімнати, бо тепер кожен мав свою кімнату зі своїм телевізором, зі своїм комп’ютером, зі своїм маленьким світом. Час від часу ці люди зустрічалися десь у кухні, часом у різний час. Чи цей новий дім їх об’єднав? Ні.

Був нещодавно у відрядженні і під час однієї вечері в кафе мені довелося побачити родину, яка прийшла разом повечеряти, поспілкуватися (ясно було видно, що це батько, мати і дитина). Вони зробили замовлення і відразу уткнулися у смартфони. Вони вийшли у це кафе, щоб пережити разом вечір, поспілкуватися. Не знаю, можливо, вони дійсно спілкувалися, писали один одному повідомлення, але, сподіваюся, що ні. І те, що люди винайшли, щоб воно допомогло у комунікації (бо ми можемо у цю хвилину об’єднатися з людьми в Америці, в Африці, у будь-якій частині світу), часом стає перепоною. Люди, які говорять, що вони нібито є фахівцями обслуговування смартфона, але перестають бути фахівцями побудови відносин. Чи треба згадувати і говорити, що у період землетрусів перевіряється, як побудована оселя, великий будинок. В період великих криз, як минулорічна, пов’язана із коронавірусом, локдаун, який ми пережили, показали слабкі місця у родинах, які після цього вийшли з дому і сказали, що більше разом жити вже не будуть. Деякі речі, в які ми насправді інвестуємо, виходять іноді ворогом людини. І тому на саме закінчення я хотів би задати кожному із нас такі складні запитання. Виходячи з цих слів, які ми прочитали в Євангеліє про камінь, який був відкинутий будівничими, насправді там говорилося про самого Ісуса, але я хочу продовжити і запитати кожного з нас, себе також – що сьогодні будуємо? Чим зайняте наше серце? Якими є наші плани? Чи насправді будуємо те, що буде приносити плоди в сьогоденні, але ці плоди підуть на життя вічне? Насправді забезпечать нам ці помешкання там, на небі? Приготовані Богом, звичайно, але чи сьогодні наше життя іде в напрямку того?

І останнє. Були сьогодні сказані такі слова, з Євангелія від Матея: «Від Господа це сталося і дивовижне в очах наших». Так говорив Ісус, коли бачив перед Собою фарисеїв, які Його не розуміли. Бачив фарисеїв, які вже Його відкинули і вирішили Його загубити. Але я про дивовижні речі. Нехай кожен сьогодні задасть собі це запитання. Чи насправді у твоєму житті походять певні речі від Господа? Ми, звичайно, як віруючі люди, можемо сказати, що так, у моєму житті все походить від Господа, я віруючий християнин. Але під час Великого Посту зосередьмося над собою, над своїми рішеннями, над певними своїми планами, над певними осягненнями, про які ми говоримо: «Я це зробив. Я це осягнув. Я до цього дійшов». Задаймо собі запитання: чи все у моєму життя насправді походить від Бога? Пошукаймо, зробімо таку ревізію життя. Ми побачимо дуже багато правди про себе. Або, з іншого боку, ми побачимо дуже багато простору, в якому не вистачає Бога, в який міг би зайти Господь, як у випадку Йосифа Єгипетського, наприклад, і втамувати голод тоді, коли людям потрібно було його втамовувати закордоном. Є люди, які втікають закордон, щоб там втамувати голод, але Господь часом через сон, через Своє слово може сказати: «Ні, у тебе біля дому є простір, ділянка, є щось, де ти насправді можеш втамувати цей голод». Голод тілесний і ще більше – голод духовний. Нехай цей піст допоможе нам втамувати і цей голод. Амінь.

День 2
Міх 7, 14-15. 18-20

Євангеліє Лк 15, 1-3. 11-32

Нам інколи може здаватися, що це тільки в нашому оточенні, в наших родина, у нашому місці праці, в інших місцях, де ми перебуваємо, є конфлікти. Пам’ятаємо, що ціле наше життя – це вирішення конфліктів. Але конфлікт є чудовою нагодою, щоб люди насправді визначилися з фундаментами, на яких вони стоять. Конфлікт є чудовою нагодою, щоб ще раз пригадати нам вчорашні наші роздуми, коли ми говорили, що всі дари можна примножувати. І може так статися, що хтось матиме брата, але загубить його. Сьогоднішнє Євангеліє говорить про сина, якого можна загубити. Але збільшення цих дарів, примноження відбувається у тому, коли люди можуть пробачити, коли люди можуть знову зустрітися, можуть знову повернутися до родинних зв’язків і так зможуть зробити тоді, коли їхні відносини побудовані на більш тривалому фундаменті, на самому Бозі. Це Бог керує їхнім життям, а не емоції. Не слід мені говорити зараз, як вмикаються емоції під час конфліктів, як емоції дають виплеск, б’ються, як кажуть, чеські сервізи, як люди роблять часом певні кроки, за які самі потім будуть жалкувати. Але ми сьогодні не про емоції.

Ми сьогодні говоримо, повторюємося, читаючи сьогоднішній уривок Євангелія, про можливість збільшення дарів, відновлення певних речей, які були загублені, бо батько – у сьогоднішній притчі говоримо про блудного сина або про милосердного батька, а він двічі повторює, що «цей мій син був загинув і ожив». Загубився і віднайшовся. Подібно як вчора з Йосифом Єгипетським, як ми роздумували, так і сьогодні з милосердним батьком, можна повернутися до тих, хто загубився. Насправді можна віднайти їх, якщо справа лежить у Бозі, бо брати Йосифа на той час ще не спостерігали цих дарів.

Щасливі ті родини, де дітям є з кого брати приклад. Щасливі ті родини, коли батьки навіть у такому дорослому віці, у віці осені життя, у похилому віці роблять такі кроки і говорять такі слова, які закарбовуються у серцях дітей і вони самі знають, якою стежкою мають іти. Бо буває інакше, але про це – за хвилину. Сьогоднішня притча про блудного сина говорить про рішення зрілої людини. Говорить про кардинальні зміни у його житті. Таких кардинальних змін у його житті є дві. Перший кардинальний момент є тоді, коли він дозріває, коли він розуміє, знає про свої права. Наприклад, права на частину батьківського маєтку. Коли він знає, що може попросити батька: «Батьку, прийшов той момент, віддай мені ці гроші, я собі йду сам будувати життя». Він має на це право. Другий момент, коли він розуміє, що знав про свої права, але не знав про обов’язки. Він може отримати гроші, але він не навчився їх упорядковувати, ними насправді користатися.

І тому перше: свідоме рішення зрілого чоловіка розірвати будь-яку залежність від батька, в тому числи економічну. Що спонукає цього чоловіка до того, щоб він зробив такий важливий, сміливий крок? Ним керує жага свободи вибору і незалежності. Це є добра річ, коли людина відчуває себе незалежною, коли людина цю незалежність виховує, піклується про неї, навіть її відстоює. Але інколи ця свобода, ця незалежність може перейти у дуже небезпечну фазу. Принаймні, в лозунги дуже небезпечні. Пам’ятаємо, після подій 2014 року на Майдані, коли так багато говорилося про свободу, з’явилося таке гасло, воно було на спаленому Будинку профспілок. Було написано: «Свобода – наша релігія». Хочу зазначити, це є дуже небезпечний крок, бо саме під такими лозунгами з Едему втікали перші люди. Сатана переконав їх, що вони мають бути вільними від усього. Тобто релігія – це те, що повністю надихає наше життя. Якщо ми говоримо про свободу, то вона має бути абсолютною і можна бути вільним навіть від Бога. Звичайно, наша залежність від Бога є добровільною. І тепер цей переломний момент, коли людина запалилася таким лозунгом і говорить: «Будь-що, я йду у світ і маю для цього навіть гроші, які батько мені залишає, які батько для мене збирав. Вони належать тепер мені».
Другий переломний момент – коли він приймає свідоме рішення повернутися до батька і, хочу сказати, повернутися під його владу. Він говорить бути наймитом, навіть не сином, в домі батька, тому що він зрозумів, що не все вміє, і розуміє, що там він може реалізуватися краще. Ми можем знаходити меркантильні думки цього сина, тобто, як кажуть, розтринькав свій маєток, свою частину, яка йому була дана, сьогодні він вже є безрадним, то вже повертається до батька, щоб той годував його далі. Якби у цьому був лише меркантильний характер у цих подій, Ісус би не використовував цього в притчі. Насправді, йдеться про інше – про повернення людини до таких джерел, повернення до певного авторитету, яким є батько, і навіть у певних моментах вміння сказати «я готовий підлягати під чиєсь керівництво, бо воно буде служити моєму спасінню.
Треба згадати священниче життя, життя богопосвячених осіб – людей, які підпорядковуються рішенням настоятеля, роблять це свідомо, зважено (навіть є час спеціальний, щоб це зважити), бо розуміють, що ця дорога є дуже потрібна мені і на ній я зреалізуюся. Можна знайти ще один приклад, він з війська: завжди є командир, генерал і він керує бойовими діями. Не може бути так, що розвідка або піхота, або артилерія діяли, як їм заманеться. Розвідка пішла у тил ворога і у той же час артилерія почала накривати те місце – ні, це все має бути злагоджено, ці військові знають, що вони мають підпорядкуватися певному наказу, рішенню генерала і лише тоді це буда злагоджено і вперед.

Насправді, ми сьогодні не про це, а про свідоме рішення, які роблять люди, щоб досягти певних цілей. Для того, щоб досягнути Царства Небесного, треба бути підпорядкованим певним рішенням. Наприклад, Господа, який каже: «Я, Господь Бог твій, який вивів тебе з землі Єгипетської» і далі наступають 10 Божих заповідей. Чи Господь зобов’язує нас виконувати? Ні, тільки якщо хочеш бути спасенним.

Повернімося до святого Йосифа, він є доброю нагодою нам зрозуміти, як можна переживати отакі кардинальні зміни у житті, як можна зруйнувати свої плани або, скажу інакше, не бути невільником своїх планів, бо людина, для якої свобода є релігією, має іншу сторону медалі – можна сказати, що людина є невільником своїх власних планів і їх не змінює. Невільником власного его, тобто «Я». Ми говорили вчора, що був людиною, відкритою на Бога, Господь супроводжував його і, навіть з його імені, Господь примножував дари у його житті.
Сьогодні хотів би, щоб ми поговорили саме про його сни, про те, що відбувалося, коли Йосифу щось наснилося. Його життя, його кроки показують, що це не було слідування якимось незрозумілим снам, але це був конкретний голос від Господа до нього, який йому накреслював дорогу.  Ми згадали, що подібні дари мав Йосиф Єгипетський, який розумівся в снах. Можна було знайти інших людей.
До речі, святий Ян Боско, мій покровитель та покровитель згромадження салезіян, він дуже знався на снах. Вони були для нього пророчими, як на ціле життя, так і на щодень, він це передавав своїм учням. Його сни були дуже повчальними.
Перший сон, який занотувало Євангеліє (можливо, були інші сни, ми не знаємо), перший сон, який побачив Йосиф у своєму житті, ми можемо назвати благовіщенням Йосифа. Так само, як було благовіщення Пресвятої Діви Марії, коли Господь відкрив їй певну дорогу, якою вона має іти разом із Господом, подібне відбувається у житті Йосифа. Він переживає своє благовіщення – блага звістка, яка приходить до нього. Після чого приходить ця блага звістка? Пам’ятаємо, що благовіщення Йосифа було пізніше, ніж благовіщення Марії. Марія вже знала, що у неї має народитися дитина і вона має народитися надзвичайним способом – вона не є ще в родині, а дитина вже має народитися. Вона, звичайно, звіряється у цьому своєму нареченому Йосифові і тут починається конфлікт. Ми, звичайно, знаємо, що Йосиф боявся, не хотів прийняти Марію, знаходимо багато гуманних приводів, чому саме так відбулося (хотів взяти провину на себе, наприклад). Але хотів би відійти і зрозуміти, що саме відбувалося у серці Йосифа. Цей конфлікт, великий конфлікт, який був у серці праведного. Так праведний, ми знаємо, є праведним у всьому. І сказати людям після того, як мав народитися Ісус, нехай це буде від Бога, але перед людьми сказати, що це його син, оскільки Ісус не є його сином, було б несправедливо. Цього не могла собі дозволити праведна людина. Тобто він все одно мав би брехати. Він розуміє, що це не складається у його духовному житті. Він каже, що краще відійти.
Є ще друге пояснення, про яке говорить дуже багато отців церкви, вони стверджують, що Йосифом керувала не звичайна меркантильність, а той дух, який керував Мойсеєм, який боявся стояти перед палаючим кущем, коли на тому самому місці був Бог. Бог сказав йому: «Зніми свою взуття, бо земля, на якій ти стоїш, є святою». Потім маємо інші випадку, наприклад, апостол Петро, який знається на рибалці, знає, як ловити рибу, але в цей день нічого не впіймав, але Господь сказав йому, куди закинути сітку і цієї риби було дуже багато. Що сказав Петро? «Господи, відійди від мене, бо я недостойний». Тобто не відійди, бо я не хочу мати нічого спільного з Тобою, але я не достойний перебувати з тобою. Пам’ятаємо, в іншому моменті, ще коли Ісус мав зробити своє чуло, приходячи до дому однієї людини (ми це повторюємо під час Євхаристії), ця людина сказала: «Господи, я недостойний, щоб Ти прийшов під мій кров, але скажи лише слово і зцілиться Твій слуга». Йосифом сьогодні керує таке святе тремтіння, коли він розуміє, що стоїть перед святими речами  і він цього не достойний. Як говорив пророк Ісая, який говорив, що: «Мої вуста є брудними, щоб проповідувати Боже слово». Як багато інших людей, боялися стояти в присутності Бога. Виправданням цього можуть бути слова, які приходять до Йосифа  саме під час цього сну: «Йосиф, не бійся взяти Марію собі за жінку».  Йосифе, не бійся. Після духовної подорожі, духовних змагань може так відбутися, що людина починає чогось боятися. Тоді прийде Господь і підтримає. Найголовніше – щоб ми знали, до кого приходити.

Йосиф є праведною людиною і він знає, що Боже слово треба виконувати так, як воно адресоване до людини. Може нас навіть здивувати, коли ми читаємо уривок Євангелія, як відбувалося те, що Йосиф почув, як він потім це реалізує у своєму житті. «Прокинувшись від сну Йосиф зробив так, як звелів йому Ангел Господній  – прийняв свою жінку». Подивіться, ввечері, коли він лягав спати, як такий добрий бізнесмен, він зробив собі плани на наступний день. І він знав, що вранці має піти і сказати: «Маріє, вибач, я приймаю все, що є, але маю тебе віддалити». Він не є невільником своїх планів, але готовий зробити навпаки, ніж він запланував ввечері. Це є віруюча людина, яка готова зустрітися з Божим словом.
Кожного разу, коли відкриває Євангеліє, Господь сьогодні може до мене промовити і слава Йому, якщо я почую Його слово, бо воно може врятувати конкретно мене моїх ближніх, родину, інших людей, які є поруч зі мною.

Бог дає крізь сон ясне розуміння ситуації. Або Він не говорить абсолютно всього. Йосиф не знає, що буде наступати після того, як він прийме Марію, але Бог дає йому ясно зрозуміти, що у цій справі є Він, Бог. Для віруючої людини цього достатньо. Можливо я чогось не розумію, можливо, зрозумію це завтра, можливо, зрозумію це у вічності  – це вже нюанси. Найголовніше – що у справі є Бог. Добре, коли ми вміємо перевірити кожну ситуацію, яка є у нашому житті, кожен крок, який ми приймаємо, і запитати, чи там насправді є Бог. Живий Бог. Якщо так – йдемо вперед.

Йосиф, переступаючи через свої плани, приносить жертву. Жертву з себе самого, зі своїх планів. Йосиф вміє зробити оцей крок для того, щоб ще раз довести вірність Богу і самому стояти на дорозі спасіння.

Наступний сон, який прийшов до Йосифа – це був сон, в якому Господь пригадав йому, що він є хранителем Відкупителя. Папа Римський Йоан Павло ІІ написав таке Апостольське послання Redemptoris Custos (Хранитель Спасителя), в якому розклав властивості Йосифа, як хранителя Ісуса  і що він зробив для нас самих і як виконав свою місію, яку Господь дав йому. До речі, те, про що ми говоримо і будемо далі говорити, можна, звичайно дочитати. Є дві книги – Redemptoris Custos, Пастирське послання Йоана Павла ІІ і «Йосиф з Назарету. Таїнство отця» отця Романа Лаби. Не можна цього року не прочитати цю літературу, у цей Рік святого Йосифа. Щоб більше зрозуміти, що відбувалося у житті Йосифа і що, можливо, має відбуватися у моєму житті. Але, пам‘ятаєте, ми вчора говорили, що маємо запитати себе не лише за гріхи, яких ми можемо не вбачати в нашому житті, а ще запитати, чи є у нашому житті нереалізовані Божі плани. Я гадаю, що ці книги нам у цьому допоможуть.

Отож, Йосиф є хранителем Спасителя. І на іконі, що біля нас, він виглядає таким лагідним дідусем, молиться, нічого майже не говорить. Ми не чуємо його промов. Але коли ми дивимося наступні кроки після цього сну, Йосиф більше виглядає на такого супергероя, який протистоїть спецслужбам Ірода. Вони є послані для того, щоб спіймати і вбити дитятко Ісуса, а він протистоїть, він втікає, він шукає дороги у Єгипет. Тобто це людина, яку можна підняти з місця, людина, легка на підйом. Часом деякі християни мають проблему – вони важкі на підйом. Слово Боже їх бомбить, бомбить, а вони сидять – ну може подумаю, може завтра. А завтра вже нагоди немає або біда прийшла.

Йосиф є людиною, яка протягом ночі приймає рішення. І ці рішення є доленосними. Вони рятують дитятко Ісуса, вони є також помічними для кожного з нас. Але Йосиф не задає запитань, про це згадує святий Йоан Золотоустий. Він не задає запитання: «Господи, то як це? Ти сказав, що Він має врятувати увесь світ, Месія, а тепер Він сам себе не може врятувати?» Він не задає зайвих запитань, бо Бог насправді рятує свого Сина, через те, що з’являється у своєму Слові саме перед Йосифом. Він йому говорить, що той має робити. Так, Бог є у цій справі. Ангел говорить Йосифові, що він має зробити, Йосиф виконує все точнісінько так, як йому сказав Ангел. Подивіться: «Ангел сказав Йосифу: «Устань, візьми дитятко і Його матір». Можливо, це підкреслює, що Дитятко Ісус є у цьому найголовнішим – візьми Дитятко і Його матір. Через декілька віршів ми читаємо: «Вставши, Йосиф взяв уночі Дитятко і Його матір, і пішов у Єгипет». Точнісінько виконує слово Бога, бо коли Господь говорить до нас слово, Він розраховує, що ми виконаємо його не так, як нам заманеться, але точнісінько і у такому порядку, як скаже Господь. Часом, він залишить місце для нашої креативності, можливо, бо не все було сказано у цьому сні. Буде час для креативності. Але є певні речі, які ми маємо почути і виконати саме так, як каже Господь. Святий Йосиф нас цьому навчає.

Він іде до Єгипту. Я не буду зараз піднімати важкої і цікавої теми – а звідки у них гроші на дорогу. А, пам’ятаєте, колись сталося так, що Господь напоумив східних мудреців, вони прийшли і принесли їм золото. Отак просто напоумив когось і принесли золото. Але хочу поставити паралель – згадайте Єгипет. Коли Ізраїль виходив з Єгипту, день до того, вони пройшли по сусідах, Господь повідкривав серця сусідів-єгиптян і вони давали їм золото, вони мали його на дорогу. А коли вони його втратили? Коли зібралися по дорозі вилити золотого тільця. Зібрали все золото, яке було у народу, вилили тільця, поклонялися йому. Чи потім вони скористалися цим тільцем, цим золотом? Ні, бо він був спалений, а попіл змішаний з водою, яку вони випили. Господь дав їм дари, які вони неправильно використали. Блудний син отримав частину маєтку від батька і програв його. Існують певні речі, які можна отримати і використати або просто програти. Зараз ми переходимо до важливої речі, як дар батьківства. Його можна отримати, можна його примножити, можна його програти.

Після третього сну, коли Господь запрошує, щоб Йосиф повернувся зі Святим сімейством до своєї землі, повертався із Єгипту, бо помер вже той тиран, який хотів убити Дитятко Ісуса. Після цього буде четвертий сон, коли він був напоумлений, щоб не вертатися у ті землі, де панує уже наступник Ірода, а саме повернутися до Галілеї. Є таке припущення, що Йосиф хотів переселитися до Віфлеєму, можливо, там залишитися на час доростання Ісуса, чи взагалі переселитися, але Господь знову каже: «Ні, переходь знову до Галілеї». Там, де почалося благовіщення Євангелія, початок діяльності Ісуса Христа. Задаймо собі запитання, чи нашими рішеннями щось робити, десь переїхати керує насправді Господь, чи меркантильні якісь зацікавленості. Деякі люди втікають закордон, деякі люди залишаються закордоном. Десь, можливо, так і треба. Але чи насправді у тому рішенні є Бог? Спілкуюся з людьми, які втекли закордон і кажуть: «Отче, ми так сумуємо за нашими уроками катехизації, за нашою побожністю в нашому парафіяльному храмі. Ми так сумуємо, бо цей Захід, звичайно, дає нам кошти, але ми так боїмося сьогодні за своїх дітей». Чи насправді була Божа воля, щоб ви там опинилися? Чи насправді була Божа воля у тому, що ви втекли з Віфлеєму не на пустиню, а поїхали, скажімо, до Єрусалиму, ближче до царя?

Йосиф є легким на підйом, бо відчуває свою батьківську відповідальність. Треба про це говорити у той час, коли батьківство переживає кризу. Ця криза народжується з різних сторін. Якщо ми говоримо про кризу батьківства, то, згадуючи святого Йосифа, який охороняє Дитятко Ісуса.

Хочу зазначити, що це не процеси самочинні, які такі собі самі просто плинуть. Так як тоді, 2000 років тому, за цими процесам стояв такий автор сценарію – я тепер кажу про Ірода, який конкретно хотів знищити Дитятко Ісуса. Сьогодні ми знаємо є автор сценарію, який хоче знищити батьківство і ім’я йому є Диявол. Це він все робить, щоб люди забули про цей дар, який вони мають, і щоб відбувалося щось таке, як формування у цілого народу оце невміння бути батьками. Ми не будемо говорити зараз про Захід, там є свої сценарії, свої пдходи. Але у нашому середовищі, згадайте, у радянські часи нам говорили: дитинка стає більш-менш самостійною без мами (більш-менш, у перші роки навіть життя) – вже можна віддавати його державі, яка його виховає. А батько і мати – будувати світле майбутнє. Ми так його і не добудували, нам його обіцяли, але деякі речі зруйнувалися. Тому що діти, яких формувала держава, не доформовувала держава, сьогодні перестали бути такими справжніми батьками. Тобто вони знають, що хтось інший виховає їхніх дітей: в школі, на катехезі сестри, священики. Деякі діти приходять на катехези, не вміють підставових молитов, не знають, хто такий Бог взагалі, знають якісь загальні поняття, але у той час у телефонах, телевізорах розбираються набагато краще, ніж у молитвах і хто є Бог.

Багато батьків і, підкреслюю, чоловіків вбивають у собі батьківство, залишаючись на такому рівні родинного спонсора. Він цілий день працює, він приходить тоді, коли діти уже сплять, а виходить на роботу, коли ще сплять. Він не має контакту з дітьми, він не вміє розмовляти з дітьми і це звичайно приносить свої пагубні плоди. Він не може бути спокійним насправді, він мусить у чомусь реалізуватися, бо ця туга реалізуватися, як батько, як чоловік його розпирає, але тоді він може знайти для себе такі сфери, як полювання, рибалка, бо там так само можна похизуватися перед іншими – я більше зловив, я більше підстрілив. Можна не виходячи з дому – деякі батьки знають таку гру «Танчики», наприклад, або інші віртуальні ігри, де він може відчувати себе генералом, генералісімусом, бути кимось, невідомо ким, але насправді він є нереалізований у власному житті. І хочу сказати, що для таких людей вмикається такий термін психологічний. Психологи назвали це синдромом «Пітера Пена». Пам’ятаєте такого героя з казки, хлопця, який воює з піратами, живе в державі Neverland (Небувалія), він воює і є там героєм, але він боїться стати дорослим. Страшенно боїться стати дорослим і прийняти на себе обов’язки. Краще жити за своїми дитячими планами та сценаріями.

Отже, через святого Йосифа ми маємо сьогодні певний виклик. Виклик до кожного батька, матері з таким запитанням: чи ти насправді є тим, ким маєш бути? Чи ти маєш цей дар батьківства, який відкриває тобі твою дорогу, а через тебе рятує твоїх дітей? Чи відчуваєш сьогодні, що порятунку дітей, який не залежить від того лише, щоб їх нагодувати, вилікувати, приховати від холоду, загрожують більші вороги, які чатують на твою дитину? Чи пам’ятаємо про це? Звичайно, не хочу, щоб воно було лише в один бік. Для нас, священиків, які є такими батьками, настоятелями, єпископом, як я, так само є відповідальність за паству і ми так само реалізуємо у свій спосіб наше батьківство, отцівство, у свій спосіб. Горе нам, коли ми забуваємо про це. Святий Йосиф і нам це нагадує. Це щоб не бути одностороннім – що лише вам, а ми є такими вільними. Ні.

Історія втечі в Єгипет показує вміння цього чоловіка, названого, але батька Йосифа мати таку пустелю, де можна заховатися і вберегти дитя та його матір. На закінчення роздумів я задам питання для присутніх учасників цих реколекцій: чи кожна родина має місце такої втечі, такої пустелі, де можна впорядкувати відносини родини з Богом і між собою? Я пригадаю таке слово – реколекції сімей, люди повертаються після цих реколекцій зовсім інакшими. І потім на наступний рік навіть відкладають собі гроші, щоб обов’язково поїхати на ці реколекції, бо це для них важливіше, ніж навіть отримати йод з моря і сонця, наприклад, на відпочинку на морі. Насправді розуміють, що від такої пустелі залежить подальше життя родини і чи насправді ця родина іде до спасіння. І тепер питання в тому, чи має кожна родина таку пустелю, чи має таке місце, час, коли може впорядкувати усі ці питання, якщо немає – нехай в рамках Великого посту подбає про це. Це чергове завдання. Перше було купити книгу про святого Йосифа, вона допоможе. А друге – подбати про таке місце, де реально може родина відновитися.

Кожен дар у нашому житті розвивається.  І друге запитання, яке я задаю наприкінці: як розвивається твоє батьківство? Одне батьківство стосується дітей маленьких, бо вони живуть своїм життям: захотіли – поплакали. Правда, там є одні реляції. Інші реляції є з підлітком, інші – у тих, чиї діти уже мають своїх дітей. Там батьківство у батьків ніхто не віднімав. Як розвивається батьківство? Чи тільки в сварках, у тому, щоб десь там рукою стукнути по столу, наприклад – я сказав? Чи насправді у тому, що ми чуємо Божий голос і Його плани стосовно нашого життя? Задайте собі запитання про розвиток тих дарів, які Господь дав нам, пам’ятаючи, що всі ці дари конче необхідні для нашого спасіння і Господь колись запитає про ті таланти, які Він нам дав, який плід вони принесли. Дай Боже, щоб ми прийшли до Господа з повним оберемками в руках і сказали: «Господи, зреалізували той великий дар, який нам дав Ти». Дай нам, Боже, це. Амінь.

День 3.
Вих 20, 1-7 (довше) або 1-3. 7-8. 12-17 (коротше)
1 Кор 1, 22-25

Євангеліє Йн 2, 13-25

Сьогоднішній уривок Євангелія є часом прикладом для деяких людей, неправильним прикладом. Для людей, які вважають, що, подібно як Ісус, є уповноваженими робити зауваження усім іншим людям, які, на їхній погляд, не так поводять себе у храмі. Можливо, навіть хтось захоче з собою бича нести. Може, не матеріального, але, принаймні, бича-язика, щоб можна було когось критикувати, казати, що не так чинить  саме в храмі. Але хочу на початку цих роздумів пригадати, що Ісус насправді говорить про інше. Він говорить про особливі відносини, які у Нього були з Його батьком, Він говорить про ті відносини, які віддзеркалюються також на перебуванні у Божому домі, бо це не є просто звичайний дім, це не є пам’ятка архітектури. Це є те, про що говорить Ісус «що належить моєму Отцеві». А, відповідно, все, що відбувається у цьому місці, має бути згідне з тим, що говорить Батько, Отець. Цей літургійний рік у Великому пості, у читаннях ми переживаємо таку особливу таємницю – відновлення наших обітниць з Богом. Говоримо про відновлення таких завітів з Богом або договорів. Про це був Пастирський лист на початку Великого Посту. Тож сьогоднішня неділя повертає нас до домовленостей з Богом, до союзу з Богом. Однією із частин союзу, будь-якого договору, завжди є права і обов’язки сторін. Ми, звичайно, кожного разу до Бога приходимо, до храму і пам’ятаємо про Його обов’язки. Ми говоримо : «Боже, дай нам здоров’я, дай нам благословіння, дай здоров’я нашим дітям, нашим близьким. Боже, благослови нас на місці нової праці, навчанні і т.д.» . Але Господь каже: «Добре». Тільки пригадує нам ці слова, ще зі Старого заповіту, коли Він каже: «Ви будете моїм народом, Я буду вашим Богом». І для того, щоб Він благословляв народ, Він каже: «Добре. Але виконуйте мої заповіді». Про ці заповіді ми почули сьогодні у першому читанні. Як каже Святе Письмо, вони не є надто складними, хіба що знову князь цього світу, Диявол, переконав нас у чомусь іншому. Ці заповіді – це частина нашого договору з Богом. А ми сьогодні є освіченими людьми, мабуть, були колись у нотаріуса, підписували документи і знаємо, що оці права і обов’язки сторін – це є дуже обов’язкова частина цілого договору. Тож Господь сьогодні пригадує нам про це. Більше – Господь запрошує нас сьогодні, щоб саме ця частина договору, заповіді,  були для нас таким живим мотором і допомогли нам у прямуванні до неба. У цьому нам сьогодні допоможе Святе Сімейство.

Я хотів би знову повернутися до покровителя цього року, про якого ми говоримо під час наших реколекцій – святого Йосифа. І повернутися до того, що він мав зробити, щоб у його названому синові Ісусові Христі виховалася оця любов до заповідей, любов до того, щоб пам’ятати про свою сторону цього союзу з Богом. Він стає для нас, для усіх людей чудовим прикладом, як можна реалізувати цей союз у житті. Згадаймо собі цей уривок Євангелія, коли уже у такому віці 12 років Ісус з Марією та Йосифом прямує, проходить таке паломництво, до Єрусалиму. Євреї були запрошені до того, щоб тричі на рік приходити до Єрусалиму. Принаймні, це був обов’язок для усіх чоловіків тричі на рік відвідати Єрусалимський храм і скласти там жертву. Однак така подорож була пов’язана з великими витратами, на які у деяких людей просто бракувало. Вони просто фізично і матеріально не могли цього зробити. І тоді фарисеї дещо зменшували ці обов’язки, вони дійшли до того, щоб 2-3 рази в житті відвідати Єрусалим.

Коли ми читаємо у Євангеліє про Святе Сімейство, там конкретно є зазначено, що вони щороку ходили до Єрусалиму. Треба сказати, що Святе Сімейство належало до таких родин, які були дуже побожними, вони пам’ятали про цей обов’язок, вони пильнували його. Як виглядало і який сенс був цього паломництва? Деякі люди і сьогодні прямують до Святої землі, до Єрусалиму. Їдуть туди, проходять певні стежки, екскурсії, відвідують святі місця, роблять там фотографії, потім ними хизуються і, як відомо, якісь презенти, пам’ятки звідти треба привезти. Якщо говорити про ізраїльтян, то всі ті речі – селфі – відкидаємо. Пам’ятки – не знаю, чи на той час були якісь, бо було щось інше, важливіше. Саме слово «Єрусалим» єврейською – Єрушалаїм (івр. ‏יְרוּשָׁלַיִם‏‎) – це не однина і не множина, а особливе, притаманне єврейській мові – це кількість двох. Тобто віруючий ізраїльтянин йде до двох Єрусалимів. Є Єрусалим, який ми бачимо, матеріальний. І є ще Єрусалим небесний. Про нього Святе Письмо теж багато пише. Якщо відкриємо навіть останню книгу у нашому каноні Святого Письма – Одкровенні Йоана Богослова – там говориться багато про цей небесний Єрусалим. Кожен ізраїльтянин знає, що ця подорож до Єрусалиму, це паломництво – це частина його паломництва до небесного Єрусалиму. Воно має дати йому можливість розпізнати Божу волю щодо свого життя, подивитися, як він виконує заповіді, подивитися на своє сьогоднішнє життя, чи воно дійсно прямує там. Чи це не є просто якісь обов’язки, духовні якісь треби, але чи насправді у цьому є подорож до неба? Як ми сказали, дуже важливою стороною кожного паломництва є певна єдність усіх людей і на той час, воно відрізняється від паломництва, яке ми проходимо навіть звідси, з Житомира до Бердичева у відповідні дні. Дай Боже, щоб цього року воно відбулося і так як треба, без тих обмежень. Тоді люди якщо і йшли, то були дещо розділеними  – окремо йшли чоловіки, окремо йшли жінки. Відомо, Ісус як хлопець, мав бути зі своїм батьком. Спочатку, поки Він був ще маленьким, Він мав право бути з мамою. Коли Він стає старшим, наближається до віку 12 і 13 років, бо це дуже важливий вік, ми зараз про нього будемо говорити, то вже переходив до батька. І Йосифові вже треба було бути не лише звичайним названим батьком, який прослідкував би, чи дитина є сита, чи воду має своєчасно попити, чи не змучився, чи щось інше. Ще був інший обов’язок батька – він був першим духовним керівником свого Сина. Це батько мав відповісти синові на запитання, хто такий Бог. Це батько мав відповісти своєму синові, чому треба виконувати заповіді. Це він мав відповісти синові, коли він запитає: «От є оцей Єрусалим, а ми ще підемо у якийсь другий?». І він мав йому розповісти, що означає оця подорож до другого Єрусалиму, бо цей батько знав свої права і свої обов’язки. Він знав, що до певного віку дитини, а саме до 13 років, він має настільки виховати цю дитину, щоб вона стала вільною у виконанні Божих заповідей, тобто вільною без нього. Що він не буде пильнувати і говорити, що ти сьогодні не помолився, ти сьогодні зробив щось, що суперечить заповіді. У 13 років хлопець мав бути вільним від супроводження батьком до неба. А цей обряд, який звільняв батька від обов’язків, називався бар-міцва – у перекладі означає «син заповіді». Що означає бути сином заповіді? Виконавцем заповіді – ми розуміємо, що це означає. А як то бути сином заповіді? Євреї розуміли, що заповіді – це не є певні обовязки, які людина має тільки виконувати. Але це є певне завдання, виконання заповіді є певним кроком, який провадить до життя.  Заповідь неначе оживляє людину. Як саме?

Ми у попередні дні дещо згадували перших людей, які були обдурені злим духом. Господь сказав їм не зривати плоду із забороненого дерева, бо помруть – це була заповідь. Практично одна єдина. Все – можете, але тут не зривайте, бо це принесе вам смерть. Диявол сказав, що вони не помруть, вони є вільними, можуть робити те, що захочуть, будуть більше знати. Ми знаємо, що після цього сталося.

Давайте перенесемо заповідь на ситуацію з нашого звичайного життя. Людина працює на когось, на державному якомусь підприємстві, а ми пам’ятаємо, як це було за радянських часів: що є державне – то є нічиє. Тому на кожній фабриці, на заводі були прохідні, де дивилися на ці торби, що люди з собою виносять. Бо, як кажуть, «Україна – рідна мати, не вкрадеш – не будеш мати». Людям це стало таким притаманним – щось там, але маєш вкрасти. Але давайте подивимося на таку ситуацію, коли людині от коле око якась річ. Така от свічка, треба забрати з собою, така гарна і вона ж нічия, бо державна – це нічия. Заберу – то іншу куплять, не питання. Якщо зроблю так – то помру. Принаймні, духовно, ми це вже проходили. І тут зявляється заповідь, не перед очима, в серці людина, яка каже «Не кради». Якщо не почув її – помер. Почув – живу далі. Нам це краще тепер зрозуміло, можемо зустріти зараз вірус, а може бути щось противірусне. Тобто зустрів вірус без імунітету, без маски – захворів. Мав якесь забезпечення (імунітет, антивірусне) – не захворів. І вже навіть малі діти це розуміють. А як часом заховатися від смерті духовної – не завжди.

Отож, у віці 13 років під час обряду бар-міцва молодий хлопець мав можливість вперше у житті у спільноті віруючих людей прочитати уривок Святого Письма. І після цього прочитання уривку батько уділяв благословення йому, у якому говорив: «Нехай буде благословенний Той, який звільнив мене сьогодні від відповідальності за цього хлопця». Уявіть собі, в 13 років вони були свідомі, що Бог сьогодні звільняє від відповідальності за цього хлопця, бо він йтиме дорогою заповідей.

Дорогі брати і сестри! Якою мала бути формація цього хлопця, щоб в 13 років сказати, що він тепер іде далі сам. Це не означає, що батьки переставати бути батьками, що вони не звернуть часом увагу, не допоможуть. Але Господь звільнив від відповідальності. Але Господь не звільнить від відповідальності тих батьків, які до того часу відповідно дитину не підготували. Тобто для того, щоб дійти до цього часу, треба було пройти довгий шлях. Можемо перекласти на наше сьогодення: зараз у 13 років хтось може гарно танцювати, може знати англійську досконало, може у чомусь іншому розбиратися, звичайно, в гаджетах, у телефонах, в телевізорах, в комп’ютерах. А в Божих справах як?  Чи знається ця людина у справах отця?

Йосиф, який був опікуном Ісуса Христа, розуміє, що має так Його виховати, так вести, щоб Він пам’ятав про свого правдивого Батька. Треба сказати, що таким є обов’язок кожного батька щодо сина, доньки. Так само і з боку матері, кожних батьків і дітей. Виховати дітей так, щоб вони якнайраніше пізнали, що, крім себе, вони мають ще Бога. Цей обряд, бар-міцва, він допомагав, був таким екзаменом, коли треба було зрозуміти, що дитині уже в 13 років можна відірватися від батьків, відокремитися від батьків і розуміти свої певні кордони. Тобто де є мої кордони, а де є кордони іншої людини. Оці межі, які показують, що ми не маємо права їх переступати. Наприклад, не кради, не вбивай, не чини перелюбу, тому що це є межі іншої людини. Іншої людини, яка йде до спасіння. Це є дуже складні процеси, але про це дитина має знати, дитина має бути у цьому вихована. Хтось може сказати, що це є неможливе. Так, коли не ті пріоритети стоять в родині, то це буде неможливе. А коли таким приорітетом, як зрілість або дорослість, якщо вона полягає на здатності визнавати віру, якщо це стоїть прорітетом у родині, воно стає повністю зрозумілим. Ми дивуємося сьогодні, дехто хвалиться, як маленька дитина, 2 роки, а вона у тата в мобільнику шукає улюблений мультик. В 2 роки. І ми кажемо: «Але ж розвинуті діти». Або дитина маленька, а вона краще за бабусю, батьків, говорить про кольори одразу двома мовами – українською і англійською. І ми тішимося, вони співають, інше роблять. А вміння визначати свою віру на який час відноситься? Коли подорослішають і може самі собі оберуть? Чи насправді батькам залежить, щоб дитина була спасенна? Це, насправді, можливо і воно показується у житті інших людей, які доходять до такого моменту. Люди, навіть діти, які можуть прийняти певні рішення. Завтра у Гуйвинську буде відпуст у парафії святого Домініка Савіо. Цей хлопець у 7 років, приймаючи Святе Причастя вперше, постановив собі 4 правила, крім виконання Божих заповідей.

1. Буду приймати Святе Причастя кожного разу, коли дозволить мені духівник
Хочу підкреслити: не коли дозволить вчитель з англійської або тренер з гімнастики, або моя залежність від комп’ютера вдома, від ігор. Коли дозволить духівник, бо це був такий час, коли не практикувалося часте приступання до Святого Причастя. І тоді духівник міг дозволити знову приступити до Таїнств. Сьогодні це можна робити щодня. І Домінік Савіо так би виконував.
2.Буду святкувати кожен святковий день.
3. Моїми найкращими друзями будуть Ісус і Марія. Всі інші – будуть, але найкращими будуть Ісус і Марія.
4. Краще вмерти, ніж згрішити – воно найбільш радикальне

Такі правила поставила перед собою дитина у сім років. Він раніше за інших приступав до Першого Причастя, тому що священик, який дивився на його духовне життя казав, що він до цього готовий. І життя своє він закінчив у неповних 16 років, бо це життя пройшло швидше. Бо все одно людина прийде до Небесного Єрусалиму, бо там вічність. І не важливо, вона прийде у 15 років чи у 95. Найголовніше – чи вона за ці роки дійшла до цього Небесного Єрусалиму.  Отож, часом навіть такі малі діти насправді можуть зробити цей крок і бути настільки мудрими, щоб пам’ятати, що належить моєму Небесному Отцеві, як я маю поводитися, щоб бути із Ним.

Домінік Савіо може для нас бути прикладом. Кращим прикладом для цього є наш Господь Ісус, який став людиною, подібною нам у всьому, окрім гріха. Він показав, що це насправді реальне у нашому житті. Тільки треба постійно пам’ятати про свого Небесного Батька. Не тільки в короткій молитві «Отче наш», а й у вчинках, у щоденному житті.

Коли Ісус залишився в Єрусалимі, Святе Письмо не говорить слова «загубився». Ми знаємо випадки, коли губляться діти. Знаємо випадки, коли батьки гублять дітей. Я знаю випадок, коли батьки дуже втішилися новим покупкам у супермаркеті і з торбами вийшли, а дитину забули. Ісус не загубився в Єрусалимі. Ісус свідомо там залишився. І коли Марія і Йосиф знайдуть Ісуса, Він запитає: « Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?». Оця свідомість, яка перегукується із сьогоднішнім Євангеліє, де Ісус виганяє торгівців з храму. Він говорить: «Чому ви робите дім Мого Батька торговим домом?». Цими словами Ісус говорить сьогодні до кожного з нас. А може це ми прийшли сьогодні до храму, як до супермаркету, образно кажучи, поставити свічку, замовити молитву, зробити певну галочку, бо це культурний центр, наприклад, кожної неділі, бо баба, мама казала, кожної неділі ходити у храм. Порядок у нас такий. Ні, має бути зустріч з живим Богом. Чи кожен із нас приступає до Святого Причастя під час служби Божої? Чи кожен із нас все зробив, щоб з Небесним Отцем жити в унісон і знати його волю? Інакше Ісус знову говорить нам: «Не робіть Дому Мого Батька торговим домом, культурним простором, культурним центром, галереєю, пам’яткою архітектури, будь-чим. Це є Дім Батька, Небесного Батька». Ісус свідомо залишається в Єрусалимі, а Святе Сімейство – Йосиф і Марія – шукають Його. Говориться, що вони дуже страждали, шукаючи, як говорить Євангеліє. Цікавий момент, що у Святому Письмі слово, яке говорить про ці стражання, використовується вдруге у випадку притчі Ісуса про багатія та Лазаря.  В одному моменті, коли говориться про багатія, який переживає пекельні страждання. Це ж слово використовується двічі, тепер в другому місці, під час цих пекельних страждань багатія, який програв своє життя. Йосиф і Марія в пекельних муках шукають Ісуса. Знаєте, такі пекельні муки переживає кожна людина, яка загубила Бога. Людина, яка повелася часом на таку приману, на запрошення злого духа, яка повірила, що тепер найголовніше здоров’я, наприклад, і ми все зробимо, щоб повернути втрачене здоров’я. Або що тепер найголовніше гроші, бо тепер треба щось зробити. Або тепер найголовніше якась любов, наприклад, яка раптом з’явилася, а вона трошки перечить Божим заповідям. Рано чи пізно людина, яка порушує відносини з Небесним Отцем, приходить до пекельних страждань. Але, як у випадку деяких хвороб, їх можна ідентифікувати або воно залишається загальним недомоганням, загальним болем, який людина намагається затамувати. Ми говорили про те, як можна затамувати у собі цей талант батьківства, але так само треба сказати, що цей біль може бути затамований різними розвагами, відверненням уваги, хтось запив, хтось впав у іншу форму депресії і лікується як вміє. Тобто ці страждання продовжуються. Вони насправді турбують людину. Вона лікується різними способами, забуваючи про одне головне – а може просто треба впорядкувати свої відносини з Небесним Отцем? Може, просто треба зрозуміти, до кого приходжу, навіщо приходжу і що сьогодні маю, навіть без цього обряду бар-міцва, маю стати сином заповіді, сьогодні більше, сином Небесного Отця. Ісус сам сказав: «Ви вже не є наймитами. Ви не є рабами,, ви є дітьми. Можете до Мого Отця, до Небесного Отця звертатися «тато» – Abba, отче, татусю». Можете так звертатися до Бога, але не лише у таких сентиментальних промовах, але цілим життям. Тобто як звертатися, так і слухати Його, як коханого татуся.

Ця неділя запрошує нас, щоб ми насправді тривали у Божому слові, слові, яке буде нас відновлювати. Щоб ми вміли ділитися цим словом, особливо ми згадуємо тут батьків, які мають ділитися зі своїми дітьми, або дітей, які розуміють, що їхні батьки – слабкі і не дотягують у певних моментах, то мають надолужувати уже самі. Але найголовніше, ми говорили про це у перший день наших реколекцій, що Великий піст не є лише часом розпізнавання наших гріхів, які ми ще недобачили. Але Великий піст є часом розпізнавання також нереалізованих Божих планів, нереалізованого того, що Бог очікує від нас, а це дерево, тобто кожен із нас, не приносить плоду. Так, воно зеленіє, воно живе, у ньому є певний рух, але до кінця не реалізує Божих планів.

Нехай ці реколекції допоможуть нам відповісти собі на важливі запитання і, звичайно, в цей ювілейний рік для кафедрального собору я черговий раз, мабуть у цих стінах воно не раз лунало, але я маю запитати, не так провізорично, так загально, але так до самого серця: «Чим для тебе та твоєї родини є парафіяльний храм? Чим для тебе є дім небесного отця? І чи насправді, протягом цілого року, протягом року ми часом відходимо від Бога, потім під час Великого посту надолужуємо і повертаємося, але протягом року з якими настроями, з якими цілями ми приходимо сюди або кожної неділі, або, можливо, кожного дня. Нехай досвід реколекцій цього року допоможе нам правильно на них відповісти і звичайно зібрати рясні плоди цих реколекцій, цього Великого посту, ювілейного року і цього шансу, який ще раз дає нам Господь. Амінь.