Проповідь Ординарія Києво-Житомирської дієцезії єпископа Віталія Кривицького у Велику П’ятницю 19 квітня 2019 року

Сьогоднішнє довге Євангеліє передає нам велике напруження, яке відбувалося тоді. Велике напруження, якого не можна сховати. Йоан, який описує ці слова, був очевидцем цього всього – засудження Сина Божого, цієї найбільшої людської трагедії. Та динаміка, яка була 2000 років тому у такий день Великої П’ятниці, вона у чомусь є схожою із сьогоднішнім днем, який переживаємо ми. Сьогодні хіба немовля не говорить про вибори. У той час, коли ми спостерігаєм цю динаміку великої трагедії, коли людство засудило Сина Божого, Бога самого, який зійшов до нас у світ, відбуваються дебати, у яких звичайно люди говорять про те, кому бути володарем земним, кому бути Президентом для нашої держави завтра. Це дуже важлива річ, але пам’ятаймо, що ми схиляємося над тайною більш глибокою, вічною, бо володарі змінюються, деякі держави зникають, але ця справа щороку повторюється і ми знову повертаємося до цих трагічних подій. Трагічних і, водночас, спасительних. Сьогодні, у дусі того, що ми переживаємо, не можна знову не говорити про вибори. 2000 років тому, коли відбулося оце судилище над Ісусом, теж відбувалися такі вибори. Вибори є легкими, коли є хтось чорний і білий, ангел і демон, тоді дуже легко обирати між кимось дуже добрим і дуже поганим. Хоча сьогоднішня ситуація і Євангеліє протирічать цьому. Хто може бути чистішим, ніж сам Господь, який зійшов на землю? Але він тоді, однак, виборів не виграв. Ми бачимо Ісуса, який неохоче приймає участь у дебатах. Ісус дуже мало відповідає, а іноді і взагалі мовчить. Чому? Тому що Він уже все сказав. Він нічого уже не буде додавати. Все було сказано і всі про це знали. Останні слова, про які ми говорили вчора, – це про те, що треба любити одне одного, про служіння і про те, що Ісус себе залишає нам аж до кінця світу. Більше Він не говоритиме нічого, кожен з нас має можливість повернутися до цих слів і знати, що саме говорив Ісус, що саме є тим Словом, яке спасає нас. Ми вже говорили, здається, рік тому, при іншій оказії, і знаємо, що вибори у той день, 2000 років тому, були дуже складними, тому що навіть ті претенденти, кого обрати – Ісуса чи Варавву – мали дуже багато схожого. Там обирали, звичайно, не Президента, там вибирали, кого убити, але ще раз підкреслюю, що це були ті ж вибори. Як говорить Ориген, вже від ІІІ століття було тверде переконання, що Варавва (др.гр. Βαραββᾶς) не є власним іменем цієї людини. Ориген згадує про те, що цю людину, яку було засуджено разом із Спасителем, також мали б звати Ісус, тобто Ісус Барабас. Βαραββᾶς – іншими словами «син батька», у нас можна сказати «батькович». Це була дуже важлива людина, дуже важлива постать, не будь-який розбійник. Коли говоримо про Варавву, то знаємо, що він вчинив певні заколоти, інше Євангеліє говорить, що він був дуже важливим в’язнем, був кимось головним серед інших в’язнів. Папа Римський Бередикт XVI у своїй книзі «Ісус із Назарету» протиставляє цих двох осіб і наділяє їх практично подібними місіями. Одна місія є від Бога, інша місія – від самих людей. Ми говоримо про місію месіанізму. Коли хтось вважається або прийнятий людьми месією, то вважають, що цей Месія має змінити все навколо. Саме такого месію чекав ізраїльський народ. Про такого месію вони щодня молилися і очікували побачити Його в один день, це був би спасительний день. Варавва був людиною, яка б могла протистояти сьогодні окупаційним військам, він може робити заколоти, він може збирати біля себе людей, люди бачили у ньому саме такого провідника, месію, нехай і написаного з маленької літери «м». Перед людьми був дуже важливий і складний вибір – обрати між двома месіями, між двома Ісусами. Їх відрізняли нібито лише якісь дрібниці і люди зробили свій вибір. Люди зробили свій вибір, про який знав Ісус Христос, Він сам погодився із цим вибором раніше, перед тим, як люди так вчинили. Трагічність цього вибору не у самому факті, а у причині. Не лише те, що сталося, є болючим і трагічним, але що було причиною цього вибору – це був гріх людей. Починаючи від Гефсиманського саду, від первородного гріха, через кожне нове відступлення людей від Бога, кожні більші чи менші вибори, коли люди відсувають Бога і обирають щось інше. Всі ці вибори – це щодення людей. Це наша щоденність, бо вибори Президента відбуваються раз на 5 років, а ми зараз говоримо про вибори Бога, які відбуваються щодня, коли ми Його обираємо або не обираємо. Всі ми наприкінці Великого посту більше зрозуміли у цьому році, ніж у попередньому (це звичайна динаміка літургійного року) ті моменти, коли ми обирали когось іншого, ніж єдиного Бога. Коли наші щоденні вибори ставили нас в опозицію до Бога, на інший бік. З цим ми сьогодні приходимо до сповіді, щоб поєднатися із Богом. Тут є важливий момент: сповідь не є якимось бухгалтерським розрахунком, щорічним звітом. Сповідь є переданням таїнства милосердя, яке було викуплене, яке не ми встановили, не встановила Церква. Це милосердя нашого Бога, який для того, щоб нам простити гріхи, сам мусив заплатити. Відплата за гріх – смерть, цього ніхто не відміняв. Трагічність дня Великої П’ятниці не у факті смерті, а у причинах цього факту. Причиною, звичайно, є кожен із нас. Люди, які краще пережили Великий піст, вони ще краще це розуміють. Сьогоднішня літургія є дивовижною. Вона розпочинається у великій тиші, щоб ми не відволікалися на речі другорядні, вона розпочинається від самої підлоги, як часом серед людей кажуть, нижче плінтуса, коли всі стають на коліна, а головний священик, предстоятель, лежить долілиць на землі, щоб показати наш рівень людей, які згрішили супроти Бога і наш рівень на цих щаблинах, якщо говорити у векторі вічності. Потім ми чуємо спасительне слово, що за грішників, які, звичайно, хочуть цього, але за всіх людей Господь помер на хресті. Спасительне слово із описом того всього, що відбувалося. Ми були свідками цього, ми це собі пригадали. Пізніше буде молитва вірних і поклоніння христу. Це жест з нашого боку, відповідь нашого серця, людей, які зрозуміли свої провини, людей, які нарешті зрозуміли, чим саме завинили перед Богом, зрозуміли вагомість цієї трагедії. І підходячи до Ісуса з поцілунком, з цим пошануванням цього христа, ще раз маємо засвідчити, що не хочемо повернутися до старого. Сьогоднішнє Євангеліє говорило нам про один поцілунок, про підготовку до нього, коли Юда приходив до свого Вчителя, але тепер вже з когортою солдатів, вояків. Тобто він раніше приходив у спільноту звичайно, а цього разу він прийшов із когортою вояків. Цей прихід його був абсолютно іншим, бо він втратив свого Бога, він втратив свого Вчителя. Коли ми сьогодні до цього хреста, схилимо перед ним коліна, поцілуємо цей знак нашого спасіння, не відходьмо такими ж. Зрозуміймо сьогодні, що за гріхи було заплачено, але задля того, що ми до цього більше не поверталися. Дивовижна літургія, яке у нашому серці шукає справжньої любові. Прошу зауважити, не емоцій, а справжньої любові. Любові Бога до людей, який так низько зійшов у цей світ, до кожного з нас, знаючи кожного з нас на ім’я. З іменем кожного з нас Він зійшов на цей хрест. Сьогоднішній день має виявити нашу любов до Господа – не у літургійних обрядах, не у Великодніх святах, але у всьому нашому житті. Нехай сьогодні цієї любові примножиться у нашому житті і вона приноситиме нові плоди. Амінь.